НАШ ШІСТДЕСЯТНИК – ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО

Наш шістдесятник - Василь Симоненко

Були складні повоєнні роки. Перша ейфорія від перемоги швидко минула. Треба було приступати до відбудови  народного господарства. Міста і села України лежали в руїнах. Праця до втоми, думки про хліб насущний не виходили з голови. У 1947 знову зазнали голодування. Підлітки швидко ставали дорослими – і в душах і в діях. А заразом треба було і вчитися, бо ж країна потребувала не тільки роботящих, а й освічених кадрів. Багато ж чоловіків і юнаків не повернулися з війни.

У таких умовах зростали майбутні шістдесятники. Серед них був і Василь Симоненко – сирота без батька, та прагнув учитися. У 1950-х він студент  відділення журналістики Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка. Борис Олійник, Іван Драч, Микола Вінграновський, а надто Микола Сом – приятелі. Розмови велися не завжди втішні. Після смерті Стліна у 1953 році через деякий час повіяло потеплінням, наставала хрущовська відлига. З таборів поверталися в університет репресовані студенти. Можна було зітхнути полегшено. Та важкий життєвий, хоч і дитячий, досвід спрямовував  цих молодиків до суворої правди. Навіть свої перші вірші вони писали не про принади природи, чи про солов’їні трелі і блакитне небо, а про борню добра і зла, про нагальні життєві проблеми, про долю рідної землі і країни.

Тональність у творчому житті змінилася. Визрівав так званий суворий стиль, як реакція на попередні облесливість і солодке окозамилювання. Відвертість, прямота і проста правда. Все це на високому інтелектуальному (сказати б філософському) і професійному рівні.

 Пригадується, як вийшла перша збірка віршів Василя Симоненка «Тиша і грім». Василь Симоненко тоді вже закінчив університет і працював в обласній газеті «Черкаська правда», а потім у «Молоді Черкащини». Державне видавництво «Дніпро» зобов’язали, крім класиків, видавати певну частку сучасної літератури. Редактори роз’їхалися по областях у пошуках рукописів. Надія Лісовенко приїхала в Черкаси.

У редакції «Черкаської правди» зібралися місцеві журналісти і поети. Василю Симоненку запропонували нести рукописи. Він відмовлявся: мовляв, нічого з того не вийде, бо я вже потикався в Київ до своїх університетських друзів, та вони не змогли допомогти, віршів не прийняли. «А ви несіть», – наполягала Лісовенко. Так у 1962 році вийшла перша Василева збірка «Тиша і грім».

 Пізніше, даруючи цю невеличку, але любовно видану у твердій обкладинці з символічним грозовим малюнком автору цих рядків, Василь написав: «Андрію Беленю зичу лантух всякого добра. Василь Симоненко». Наводжу цей напис не для того, щоб похизуватися подарунком, а хочу привернути увагу до слів: «…лантух всякого добра…». У цих кількох словах вже вгадується тон і стиль шістдесятника. Василь пише ємко і просто. Те, що він зичить добра, зрозуміло. А чому «лантух»?  Можна було б сказати – «торбу», як в Діда Мороза, «валізу» чи «мішок». Ні, «лантух» – це величезний, здебільшого конопляний або кропив’яний, грубий мішок. У шістдесятників, на відміну від тих післявоєнних безконфліктних красивих лакувальників життя, більш суворий стиль, він глибший, аналітичніший, схильний до глибинно-народних образів, архетипних виразників доби і ментальних ознак – у думках, вчинках, у світобаченні, вони земні і символічні водночас. Шістдесятники не люблять вживати красиві словесні банальності, вони прагнуть говорити інтелектуально виважено, без показушної вітійності й ніби заземлено, просто й афористично. Ось вірш Василя Симоненка «Жорна», ним починається збірка:

                            Натуга на руках від втоми чорних

                            Здувала жили, ніби  мотузки!

                            Каміння клацало зубами в жорнах.

                            Жувало жовті зерна на друзки.

                            І сіялось не борошно, а мука…

Лаконічно просто, вагомо. Малюнок врізається в пам’ять своєю експресивною виразністю. Повторення (алітерація) звуків «з» і «ж» нагадує скрегіт і журчання апарата. А далі – іронія:

                            Нам жорна ті із кам’яного віку

                            На танках варвари з Європи привезли.

Та вимушеним повертанням до давніх жорен нас не залякати і не принизити:

                            Народе мій! Титане непоборний,

                            Що небо підпирає голубе!

                            Твій гордий подвиг не принизять жорна –

                            Вони лиш возвеличують тебе…

Закінчується вірш подякою терпеливим нашим людям, що перемогли війну і вижили:

                            Цілую руки, що крутили жорна

                            У переддень космічної доби.

Це філософське вміння перекинути місток від звичайнісіньких земних жорен до космічної доби і показати роль в цьому людських дум і рук, в яких від натуги напинаються жили – ніби мотузки, – це вміння шістдесятника. Мало красивостей у вірші? Мало. Ніби аж колючо-кострубато кладеться рядок до рядка. Це ознака суворого стилю. В цьому його специфіка і сила.

Ця філософічність у підходах, заглиблення у протиріччя доби, дають змогу молодому поету-шістдесятнику у звичайних фактах і подіях бачити значно більше, проникати в суть набагато глибше, ніж те бачиться з першого погляду.

Ось віршована новелка «Злодій», за крадіжку в полі дядька викликали в сільраду для осуду (факт ніби не для поезії):

                            Дядька повчали і докоряли:

                            Як вам, дядьку, не ай–я–яй.

                            Красти у полі свій урожай?

                            У кого ви крали? Ви крали у себе!

                            Це ж просто сором

                            Красти свій труд…

                            Дядько кліпав товстими віями:

                            Важко дивитися в очі ганьбі,

                            Важко із домашніми мріями

                            Враз осягнуть парадокси доби.

                            – Так воно так,

                            У кулак кахикнув,

                            Красти погано, куди вже гірш…

Прикрий факт: дядько краде своє у себе. «Це просто сором красти свій труд», – втокмачують йому. Поет не витримує і вибухає вихором риторичних запитань:

                            Чому він злодій? З якої речі?

                            Чому він красти пішов своє?

Поетові теж стає прикро:

                            Давить той клунок мені на плечі,

                            Сором у серце мені плює.

                            Дядька я вбити зневагою мушу.

                            Тільки у грудях клекоче гроза:

                            Хто обікрав і оскуб його душу,

                            Хто його совісті руки зв’язав?

                            Де вони ті, відгодовані й сірі,

                            Недорікуваті демагоги й брехуни,

                            Що в'язи скрутили дядьковій вірі,

                            Пробираючись в крісла й чини?

                            Їх би за грати! Їх би до суду!

                            Їх би до карцеру за розбій!

                            Доказів мало? Доказом будуть

                            Лантухи вкрадених вір і надій.

Так сприйняв цей факт поет-шістдесятник. Так він відчув його причинно-наслідкові зв’язки. Тому такий суворий його громадянський вирок.

Велика міра відповідальності за долю власного народу робить поетів-шістдесятників непримиренними, а часто і відчайдушними Донкіхотами у нерівній боротьбі, та інакше вони не могли. Підозрою було оточене ім’я Василя Симоненка (він рано помер і все ж його замовчували). Зрозуміло чому: має свою думку і волю.

Ось ще один «Суд»:

                            …І циркуляр на них поглянув строго,

                            І зал заворушився і затих…

                            І розп’яли її небогу,

                            В ім’я параграфів товстих.

                            Вона даремно присягала слізно,

                            Що не чинила і не чинить зла.

                            Вона ні в які рамочки не лізла,

                            Вона –  новою думкою була.

А в шістдесятників що не рядок – то та «нова думка», яка не завжди вміщується у приписувані придумані циркуляри, що обмежують волю народу. Часто дуже прості і звичайні речі та події в асоціативному мисленні поета набувають символічного значення при оцінці проблем навколишнього життя, сповненого кривдою, фарисейством і байдужістю тих, хто пробивається до влади, щоб користуватися працею простих людей. Ось некролог кукурудзяному качанові, що загинув на заготпункті:

                            Качане мій, за що тебе згноїли?

                            Качане мій, кому ти завинив?

                            Качане мій, лягли в твою могилу

                            І людська праця, і щедроти нив,

                            Безсонні ночі, неспокійні днини,

                            Мозолі, піт, думок гарячий щем

                            Лягли з тобою поруч в домовину

                            І догнивають під густим дощем.

Дрібниця? Поет обурюється:

                            Прокляття вам, лукаві лицедії,

                            В яких би ви не шлялися чинах,

                            Ви убиваєте людську надію

                            Так само, як убили качана.

Та не випадає навіть в коротенькому портреті поета використовувати лише суворі тони. В його поезії багато щирої лірики. Далі пішли збірки:  підготовлена Василем, але видана вже після його смерті «Земне тяжіння» (видавництво «Молодь», К., 1964 р.). Вступну статтю написав друг Василя Симоненка Микола Сом. «В університетські роки, – писав Микола Сом, – Василь міг годинами оповідати про діда, про матір, а пізніше написав пречудесні вірші «Жорна», «Піч», «Дід умер», «Мій родовід» та багато інших. Його муза жила на добрій землі серед добрих людей". Василю було кого до щему любити і виливати ті ліричні почування у своїй поезії. Про це свідчать збірки «Вино з троянд» (новели, 1965), «Поезії» (1966), потім відома збірка віршів і прози «Лебеді материнства» (К.: «Молодь», 1981) з передмовою Олеся Гончара «Витязь молодої української поезії». Тут багатогранність Василевої творчості вже бачимо з особливою виразністю – від громадянської певності «Народ мій є! Народ мій завжди буде!»  до мрійливо-філософського:

                            Кораблі! Шикуйтесь до походу!

                            Мрійництво! Жаго моя! Живи!

                            В океані рідного народу

                            Відкривай духовні острови!

Василь пише влучно, афористично і в той же час лірично, як у «Лебедях материнства», звертаючись до сина:

                            Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,

                            Виростуть з тобою приспані тривоги.

                            У хмільні смеркання мавки чорноброві

                            Ждатимуть твоєї ніжності й любові.

                            Будуть тебе кликать у сади зелені

                            Хлопців чорночубих диво-наречені.

                            Можеш вибирати друзів і дружину,

                            Вибрати не можна тільки Батьківщину…

Слова цього вірша стали піснею і звучать заповітом все новим і новим поколінням українців.

Потім були ще збірки «Василь Симоненко. Поезії» (К.: «Радянський письменник», 1984), «Народ мій завжди буде. Вірші і казки» (К.: «Веселка», 1990) з прекрасними ілюстраціями Миколи Стратілата, «У твоєму імені живу».

За роки Незалежної України видавництва (державні і приватні) ніби навперебій припадають до невичерпного джерела Василевої поезії, прози, казок, статей і спогадів, щоб подарувати нам високопатріотичну насолоду спілкування із щирою душею могутнього таланту. Посмертно Василь Симоненко відзначений Національною премією ім. Т.Г. Шевченка, а також літературною ім. М. Островського.

Є в Черкасах вулиця Василя Симоненка, що з’єднує бульвар Шевченка з вулицею Гоголя, є пам’ятні знаки на будинках, де жив і працював Симоненко, є музей, створений друзями в приміщенні «Черкаського краю». Довго немає пам’ятника поету.

Василь Симоненко народився у селі Біївці Полтавської області. Поетом-шістдесятником утвердився на Черкащині. Тому пам’ятники Василю Симоненку стоятимуть і в Біївцях, і в Черкасах.  Скульптори довго примірялися і ніяк не могли витворити гідного образу Василя Симоненка. А перед його сучасниками образ поета стоїть як живий. Його вираз обличчя і постать природа викарбувала так чітко і пружно, що скульптору особливо нічого придумувати. Поет був вище середнього зросту, худорлявий, костистий, з вигляду «замашний» молодий чоловік козацького роду. Видовжений овал голови на шиї з виразним кадиком (Адамовим яблуком). Високе чоло і зачесане назад волосся, чітко виступає надбрів’я, довгі брови над заглибленими очницями. Очі прискіпливо зіркі. Ніс прямий, дещо запалі щоки, чітко проглядається м’язове кільце навколо виразних вуст, рішуче виступало підборіддя з ледве помітною «ямкою». От і все! Бери, скульпторе, різець і карбуй!

Правда, загальне враження від обличчя не таке вже однозначне. За цільністю виразу проступає якийсь ніби біль чи туга! Доля поклала свої карби – дві виразні складки, що йдуть від ніздрів униз. Та сила духу і волі перемагає. Про це свідчить і Василева поезія.

На наш погляд, все це дуже вдало зумів передати скульптор (теж шістдесятник) Станіслав Грабовський у гранітному надгробку. Станіслав знав Василя живим, тож і в камені втілив правдивий образ поета, наділеного рвійним, дещо саркастичним і в той же час мрійливим характером. Потрібної схожості добився заслужений діяч мистецтв України художник Віктор Клименко в портреті Василя Симоненка.

Все інше шукайте у Василевих поезіях – таких як «Лебеді материнства», «Гей, нові Колумби й Магелани». «Де зараз ви, кати мого народу?», «Прирученим патріотам», «Ти знаєш, що ти – людина?», «Ні, не вмерла Україна», «Народ мій є! Народ мій завжди буде», в усіх.

Близькі друзі Василя Симоненка на конкурсних засіданнях наполягали зобразити образ поета у ході, наводячи Василеві слова «Як він йшов…» Цей пам’ятник мав нагадувати пам’ятник молодому Шевченкові у Вашингтоні. Може й так, бо Симоненкова хода була ставною і в прямому, і в переносному значенні.

Нарешті в 2010 році у скверику біля Будинку одружень пам’ятник Василю Симоненку в Черкасах було відкрито. Зладнав його черкаський скульптор Владислав Димйон. Ставлення до проекту цього пам’ятника з боку багатьох членів Черкаської організації Національної спілки художників України було неоднозначним, а то й негативним. Це спричинено і об'єктивними причинами (сам образ Василя Симоненка, втілений скульптором, позбавлений громадянської мужності: якийсь жіночий голос з натовпу, що зібрався на відкритті, вигукнув: «Василь зломлений»).